Втратив мову і навіть «забув», як читати: волонтер Юрій Бойчук вже рік відновлюється після страшної ДТП

Лікарі не давали йому шансів на життя. Але, ані він, ані його родина не здалися. Франківський волонтер Юрій Бойчук не тільки став на ноги, але й наново навчився говорити, читати та писати. У травні 2022 року франківець віз гуманітарну допомогу на передову, по дорозі потрапив у жахливе ДТП, яке надовго змінило життя всієї родини.

Юрій Бойчук розпочав волонтерити ще у 2014. На той час чоловік вже мав невеликий магазин, де продавав військову амуніцію. Після початку «великої війни» він як і тисячі українців повіз гуманітарні вантажі і всіляку допомогу на передову. 20 травня 2022 року сталася жахлива аварія, з наслідками якої Юрій і його сімʼя борються й досі.
Дружина волонтера Ірина Бойчук розповідає, що за кілька днів до того повернулася з дітьми із Чехії, хоча чоловік наполягав, аби вони залишилися за кордоном і були в безпеці.

«15 травня я повернулася з дітьми з Чехії. А 20 травня Юра потрапляє в це страшне ДТП. Це була пʼятниця вечір, ми пішли з дітьми гуляти і мені зателефонував з чоловікового номера невідомий, і криком повідомив, що він на місця аварії, а тут розбився водій. Я зателефонувала друзям і ми вже разом вирішували що робити. У Юри була важка черепно-мозкова травма відкритого типу. Буквально до години і ми виїхали з Івано-Франківська в Пʼятихатки на Дніпропетровщину.»

Більше місяця Юрій Бойчук лікувався у Кривому Розі, він перебував у важкій комі, йому зробили трепанацію черепа, в нього розвивався менінгіт і цукровий діабет. Транспортувати його до Івано-Франківська родина змогла лише значно пізніше.

«Перші дні і тижні вдома були дуже важкі, скажу чесно. Треба було ставити Юру на ноги, адже він спочатку ще не ходив, треба було контролювати інсулін, робити різні процедури. Бувало, сяду і плачу, а потім кажу: Іра, візьми себе в руки, ніхто за тебе цього не зробить», – ділиться дружна волонтера.

Спочатку Юрію було важко навіть подолати коридор у їхній трикімнатній квартирі, але з часом, при допомозі, а інколи й «під тиском» дружини все стало виходити.

«Він має на мене й досі таку обіду, каже, що я не давала йому їсти, а я спочатку його годувала, а потім вже давала їжу і ложку, щоб він сам старався, бо відкривати рот – це легко, а йому треба було самому все навчитися. Потрохи ми навчилися їсти, митися, одягатися, ходити в туалет. Все вчилися з нуля, як з маленькою дитиною.»

Внаслідок важкої травми Юрій втратив можливість говорити, більше того, навіть не вмів читати і писати. Завдяки підтримці дружини, друзів, власній мотивації та реабілітації, яку волонтер проходить в Центральній міській клінічній лікарні, Юрій вже читає і пише на рівні 3 класу.

Повністю відновити мовлення – це сьогодні головне завдання над яким з Юрієм працює лікар-логопед ЦМКЛ Христина Грицко. За її словами, у Юрія була уражена ліва півкуля головного мозку, що призвело до втрати функції мови (афазія), а пошкодження тімяної ділянки призвело до проблем з моторним плануванням мовлення (апраксія мовлення).

«Це насправді один з найскладніших випадків у моїй практиці. Звʼязного мовлення не було, лише кілька спонтанних побутових фраз, пацієнт не міг повторити жодного слова, лише голосні звуки, читання та письма не було зовсім. Проте було частково збережене розуміння зверненої мови, – розповідає Христина Грицко. – Ми почали терапію наприкінці липня минулого року, перший місяць заняття відбувалися практично щодня, крім вихідних, потім Юрій приходив на заняття 2-3 рази в тиждень. Ну і, звичайно, були домашні завдання, за які відповідає дружина. Загалом працюємо рік, і за цей час проробили колосальну роботу. У пацієнта вже відновлене спонтанне мовлення, читання, частково письмо, значно покращене сприймання мови на слух та відповідно повторення. До речі, ми з Юрієм випробовуємо додаток для спілкування Tippy Talk, який розроблений громадською організацією «Говори». Це такий додаток в телефоні, де людина з порушеннями комунікації може за допомогою картинок, слів, фото висловити свої потреби чи думки. Тому результати звичайно є, але зупинятись на цьому ми не збираємось.»

Зараз Юрій Бойчук разом з дружиною знову займається бізнесом і вже працює в магазині. Ще одним стимулом повністю відновити мовлення для чоловіка є бажання повернутися до волонтерства, він сумує за побратимами, і дуже хоче поїхати в райони бойових дій. Крім того, серйозної мотивації повернутися до повноцінного життя додають двоє діток. 8-річна Аня і 3-річний Ярема часто займаються з татом. А з маленьким синочком Юрій фактично й вчиться говорити.

«Ми вчимося, наприклад по картинках, показуємо дерево йому, але напис, але напис закриваємо, йому так важче сказати просто по картинці. І він дивиться довго, і вже син не витримує і каже, тату, та це ж дерево. Інколи намагаються мене обманути, син все підказує поки я не чую. І я кажу, що за це заняття обоє отримуєте по двійці. Отак і живемо (сміється).»

З людьми після таких важких черепно-мозкових травм треба вміти правильно поводитися. Ірині довелося і це опанувати. Інколи Юрій міг бути безпідставно агресивним, впадав в депресію, не мав бажання щось робити. У таких ситуаціях необхідний правильний підхід – все треба залагоджувати.

«Я очікую на повне відновлення Юрія. Я вірила в це з самого початку. Мені в Кривому Розі лікарі сказали, кріпіться, він ходити не буде. У нього права сторона була повністю не робоча. Він буде інвалідом. Більше того, з самого початку, коли в Юри розвивався менінгіт, йому медики не давали шансів на життя. Відправляли мене додому до дітей. Я кажу, ви ж не боги, звідки ви знаєте, скільки він буде жити. Вірила, сподівалася на краще і так воно й сталося.» – Ірина Бойчук.

Головне в цій історії жага до життя, сила волі і мотивація як самого пацієнта, так і його рідних. З цим погоджується і лікар Юрія Христина Грицко. Пояснює, правильна допомога – це не робити щось замість пацієнта, а підводити його до самостійного виконання завдання, не жаліти його, а мотивувати та вірити в нього.
І найголовніше в цій роботі, каже лікарка, – це особиста мотивація пацієнта, він має мати ціль, до якої буде прагнути. У даному випадку, Юрій хоче відновити повноцінне спілкування з рідними, професійну реалізацію та приносити користь нашим Збройним Силам. Заради цього Юрій вже рік приходить на заняття і маленькими кроками рухається до мети.