Війна з терористами чи зіткнення цивілізацій

На Близькому Сході спалахнуло вогнище глобального конфлікту, до якого можуть бути втягнуті великі світові держави.

Богдан СКАВРОН

Якщо війну, яку розв’язала російська федерація в Україні, часто називають протистоянням  світових демократій з представником авторитарного режиму, то збройний конфлікт, що розпочався із нападу бойовиків ісламістського руху ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня, має значно ширший контекст. Тут йдеться не лише про геополітичне загострення чи прагнення великих держав впливати на ситуацію на Близькому Сході. Ізраїльська “земля обітована” із священним для трьох світових релігій містом Єрусалимом стала ареною сакральної битви,  причини якої сягають вглиб віків і навіть тисячоліть.

Те, що тепер відбувається у міжнародній політиці довкола війни Ізраїлю проти ХАМАС, нагадує гру в покер, в якій лідери різних держав, не розкриваючи своїх карт, підвищують ставки та почасти відверто блефують, щоб тільки продовжувати залишатись у грі. Однак, навіть якщо щось змусить зупинити цю війну і знову на якийсь час заморозити конфлікт, це буде лише “відкладена партія”, в якій рано чи пізно доведеться викласти всі карти на стіл, можливо, навіть із ядерними “тузами”, які є “в рукаві” у Ізраїлю і можуть з’явитися в спонсора ХАМАСу – Ірану. 

Не випадково біблійна “остання війна” Армагеддон містить вказівку на географічне розташування міста Мегіддо на території стародавнього Ізраїлю. Саме тут, за пророцтвами, повинна відбутися вирішальна битва наприкінці часів, яка ознаменує друге пришестя Христа та кінець світу.

“Братні“ народи

Для розуміння теперішньої війни Ізраїлю проти ХАМАС у Секторі Гази недостатньо знань про сучасну ситуацію в цій державі, внутрішню політику уряду Нетаньягу та діяльність палестинського руху опору, хоча й без них не обійтися. Потрібен бодай невеликий екскурс у минуле народів, які зараз населяють Палестину – історичну область, яка охоплює територію сучасних Сектора Гази, Ізраїлю, Голанських висот, Західного берега річки Йордан, Йорданії, частини Лівану та Сирії. 

Назву “Палестина” ця територія отримала майже дві тисячі років тому – у 130-х роках нової ери за повелінням римського імператора Адріана. Так він перейменував провінцію Іудея, щоб затерти пам’ять про давнє Іудейське царство після чергового повстання місцевого населення  проти Риму. Тоді ж він змінив назву Єрусалима на “Елія Капітоліна”, яка, на щастя, не прижилася, бо в 325 році Костянтин Великий, римський імператор, що прийняв християнство, повернув Єрусалиму його первісну назву.

Споконвічно “Філістією” (на грецький лад Палестиною) називали узбережжя Середземного моря з містами Газа та Ашкелон – територію розселення філістимлян. До сучасних арабів-палестинців, попри подібність назви, цей біблійний народ не має жодного стосунку.

Походження філістимлян пов’язують з “народами моря”, островом Крит та Мікенською культурою.

Натомість араби та євреї належать до місцевого культурного простору та семітської мовної групи. За священними переказами, вони навіть мають спільного предка — Авраама (в ісламській традиції Ібрагіма). І ті, й інші вважають себе нащадками синів цього біблійного патріарха: євреї своїм родоначальником називають Ісаака, араби – Ізмаїла. Священні писання ісламу та іудаїзму по-різному тлумачать, кому із синів Авраама (Ібрагіма) належать обітниці на володіння землею у теперішній Палестині за річкою Йордан. 

Чий Єрусалим

Суперництво точиться й довкола Єрусалима, який для обох світових релігій залишається важливим сакральним містом. 

У часи Ізраїльсько-Іудейського царства Єрусалим перетворив на свою столицю цар Соломон,  спорудивши тут головний храм. Вперше його зруйнували вавилоняни, а вдруге, після відбудови – римляни. На сьогодні вціліла лише західна стіна цієї святині – так звана “Стіна Плачу”.

Згідно з мусульманською традицією, з цього міста для зустрічі з Аллахом вознісся пророк Мухаммед. Місце цієї події – мечеть Аль-Акса на Храмовій горі в центрі Єрусалима. Тепер вона вважається третьою за значимістю мусульманською святинею після Мекки та Медини.

Хоча це, на перший погляд, немає стосунку до ізраїльсько-арабського конфлікту, але Єрусалим також священне місце для християн. Досить згадати, що саме тут стоїть храм Гробу Господнього – головна християнська святиня, яку визволяли хрестоносці.

Від 1980 року Ізраїль проголосив Єрусалим “єдиною і вічною” столицею своєї держави.  Однак, ізраїльський суверенітет над східною частиною міста не визнаний ні ООН, ні значною частиною міжнародної спільноти. Східний Єрусалим вважається столицею Палестинської автономії, якої, однак, як єдиного політичного утворення фактично не існує.

Історія конфлікту 

Попри всі суперечності двох аврамістичних релігій, протягом багатьох століть палестинські євреї й араби жили в умовах відносного миру чи, принаймні, байдужості один до одного. До закінчення Першої світової війни, упродовж чотирьохсот років,  на цих землях панувала мусульманська Османська імперія, в якій і християни, і іудеї користувалися відносною цивільною та релігійною свободою, лише не мали права носити зброю, служити в армії та їздити на конях. Також вони були зобов’язані платити особливі податки.

Наприкінці 19 століття рух сіонізму, який передбачав створення єврейської держави на “обітованій землі” і був започаткований європейськими євреями за підтримки тогочасного багатія Ротшильда, поклав початок хвилям масової єврейської міграції до Палестини.  Незначна частка євреїв, які на той час проживали на цих землях, стала стрімко зростати. До  1947 року комісія ООН нарахувала в Палестині уже понад 600 тисяч євреїв та 1,2 мільйона арабів. За 30 років до цього арабське населення майже вдесятеро перевищувало єврейське.

Резолюція про створення в Палестині двох незалежних (єврейської та арабської) держав, яка передбачала особливий статус території під контролем ООН для Єрусалиму, 14 травня 1948 року була реалізована тільки Ізраїлем. Палестинські араби не квапилися з утворенням власної держави, натомість уже наступного дня арабські держави напали на своїх непроханих сусідів. І програли у цій війні, як і в двох наступних – у 1967 і 1973 роках. Відтоді триває відверта ворожнеча між Ізраїлем і палестинцями, які уже 75 років намагаються “зіпхнути євреїв у море”. 

Спробою принести мир на ці землі була укладена у 1993 році в Осло угода між прем’єр-міністром Ізраїлю Іцхаком Рабіном і лідером Організації визволення Палестини Ясіром Арафатом. Тоді було встановлено обмежену владу Палестинської національної адміністрації в Секторі Гази та на частині території Західного берега. 

Сектор Гази і ХАМАС

Більшість жителів вузької смуги землі завдовжки 40 км, яку називають Сектором Гази, живуть у таборах для біженців, які були створені для розміщення палестинців, переселених ще під час першої арабо-ізраїльської війни 1948 року. Оскільки економічна діяльність тут обмежена, багато з них покладаються лише на допомогу від ООН. 

Приблизно десять років Газа управлялася Палестинською адміністрацією, в якій домінувала ФАТХ – фракція Організації визволення Палестини, яка підписала мирну угоду з Ізраїлем. Але 2007 року войовниче ісламістське угруповання ХАМАС перемогло на парламентських виборах. Відтоді цей невеликий, перенаселений анклав став центром військового конфлікту Ізраїлю з палестинцями.

ХАМАС був заснований у 1987 році під час першої палестинської інтифади, тобто повстання проти “ізраїльської окупації”. Пізніше він набув сумної слави завдяки серії терактів, скоєних смертниками, та інших атак, у результаті яких загинули сотні ізраїльтян.

Ізраїль у відповідь запровадив блокаду Сектора Гази, заявивши, що йому необхідно захистити свій народ. Відтоді Ізраїль і бойовики ХАМАСу в Газі провели чотири значні військові зіткнення. 

Остання війна

15-річна блокада, запроваджена Ізраїлем поглибила бідність у Секторі Гази, де проживає 1,9 мільйона палестинців. Відключення електроенергії відбувалися тут щодня на кілька годин. Більшість водопровідної води є непридатною для пиття, що змушувало купувати опріснену воду у приватних продавців. 

ХАМАС здобував популярність серед палестинців, створивши мережу благодійних організацій, які займаються проблемами бідності, а також потребами в охороні здоров’я та освіті. Водночас на цій території відбувалося спорудження підземних тунелів для контрабанди, зокрема зброї, та вербування прихильників до бойового крила цього ісламістського руху.

Натомість Ізраїль, який здійснював контроль над повітряним простором і морською територією Гази та обгородив цю густонаселену територію височенною стіною, викликав дедалі більшу неприязнь. Відколи до влади в Ізраїлі прийшов уряд Нетаньягу, найбільш правий в історії держави, який виступає проти надання палестинцям будь-якої території для створення держави, почуття гніву ще більше посилилося.

Безпрецедентний за своїм масштабом напад на Ізраїль стався 7 жовтня – в Йом Кіпур, найсвятіший день у єврейському календарі. ХАМАС випустив приблизно 2200 ракет із Гази та направив групи бойовиків, які на диво легко подолали огорожу, на південь Ізраїлю. В результаті атаки було вбито близько 1 400 ізраїльтян. 

Жорстокий удар у відповідь не забарився. Ізраїльська армія ЦАХАЛ за кілька днів зачистила від бойовиків ХАМАС захоплені території та після повітряних ударів по Сектору Гази розпочала наземну операцію, яка призвела до кількох тисяч жертв серед мирного населення.  

Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу оголосив, що його країна перебуває у стані війни. Згодом він додав, що ця війна проти ХАМАС має підтримку серед союзників у західному світі, оскільки є війною “людства проти варварів”.

Реакція світу

Іран. Увечері 7 жовтня сотні людей зібралися у великих містах Ірану, в тому числі на площі Палестини в Тегерані. Вони розмахували палестинськими прапорами та запускали феєрверки. Також у столиці Ірану встановили великі банери на честь наступу ХАМАС, який отримав назву “Потоп Аль-Акса”, зокрема із повідомленнями: “Велика визвольна операція почалася”.

Іран позиціонує себе як головного “борця із сіонізмом” на Близькому Сході, засновник Ісламської Республіки Рухолла Хомейні бачив в Ізраїлі авангард західної експансії. Іран  підтримує групи, які регулярно воюють з Ізраїлем, серед яких і палестинський ХАМАС, і “Хезболла” в Лівані. Бійці останньої, набрані з різних шиїтських фракцій, які виступають проти ізраїльського вторгнення в Ліван, пройшли підготовку в Іранському Корпусі вартових Ісламської революції.

Ізраїль вважає потенціал Ірану створити ядерну зброю (у Пентагоні вважають, що для цього Ісламській республіці знадобиться не більше 2 тижнів) загрозою своєму існуванню та погрожує повітряними ударами у разі розвитку ядерної програми країни.

Туреччина. Через три тижні після нападу ХАМАС на Ізраїль на великому мітингу в Стамбулі пролунала різка антизахідна та антиізраїльська заява президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана. 

Перед сотнями тисяч турків, які зібралися на головній площі колишнього Константинополя, Ердоган говорив про нове “протистояння Хреста та Півмісяця”. Президент Туреччини згадував велич Османської імперії, до території якої понад сотню років тому входила й Палестина, та війну в Україні, обзиваючи західні країни лицемірами, що оплакують вбитих українських дітей, а не зауважують смерті палестинських.

“Ті, хто вчора проливав крокодилячі сльози за мирними жителями, загиблими в українсько-російській війні, сьогодні мовчки спостерігають за смертю тисяч невинних дітей. Ви проливаєте сльози за тими, хто загинув в Україні, чому ви не говорите про цих немовлят, які загинули в Газі? О Заходе, я кличу до тебе, ти хочеш знову розпочати боротьбу з Півмісяцем? ” – прозоро натякнув турецький лідер, який приміряє на себе роль захисника мусульманського світу в регіоні.

Росія. Після початку війни між Ізраїлем та ХАМАС президент рф володимир путін став на бік Палестини та звинуватив США у провальній політиці на Близькому Сході. Згодом у москві прийняли делегацію ХАМАС, що викликало негативну реакцію Ізраїлю.

У кремлі звинувачують Ізраїль у надмірних силових діях проти палестинців у Секторі Гази та вважають виходом із конфлікту створення окремої Палестинської держави.

29 жовтня на території Північно-Кавказького федерального округу рф, де проживає багато мусульман, відбулися масові антиізраїльські акції. Росіяни вимагали, щоб євреїв виселили з країни, а також заборонили в’їзд до рф громадянам Ізраїлю. Найбільші погроми відбулися в аеропорту Махачкали.

США. У Білому домі негайно відреагували на атаку ХАМАС, надіславши військову допомогу, зокрема боєприпаси та перехоплювачі, які повинні посилити протиракетний “Залізний купол”. США також посилили свою військову присутність у регіоні, зокрема відправивши до східного Середземномор’я ударну групу військових кораблів на чолі з найбільшим авіаносцем та сили швидкого реагування морської піхоти.

Президент Байден застеріг “треті сторони” від втручання в конфлікт та закликав Конгрес США не зволікати з фінансовою підтримкою партнерів, маючи на увазі не тільки Ізраїль, але й Україну.  “Йдеться не про партії чи політику. Йдеться про безпеку нашого світу”, – наголосив президент США.

Китай. У Пекіні заявили, що КНР буде підтримувати зв’язок із росією, щоб “зіграти позитивну роль” у сприянні мирним переговорам між Ізраїлем і ХАМАСом. Спеціальний посланець Китаю з питань Близького Сходу стверджував, що і Пекін, і москва “поділяють однакову позицію щодо питання Палестини”. Причиною конфлікту дипломат назвав те, що “законні національні права палестинського народу не були гарантовані”.

Китай також перекинув шість військових кораблів на Близький Схід через побоювання, що конфлікт між ХАМАС та Ізраїлем може перерости у світову війну.

Арабські країни Перської затоки. Атака ХАМАС сталася тоді, коли Саудівська Аравія нормалізувала відносини з Ізраїлем в обмін на гарантії безпеки США, які мали послабити занепокоєння саудитів щодо Ірану – їхнього суперника за регіональний вплив. Очікувалося, що угода запропонує палестинцям деякі поступки, але без створення незалежної держави. Напад міг бути спробою ХАМАСу та, можливо, його прихильників в Ірані зупинити угоду. 

Арабські країни Перської затоки не засудили напад і заявили, що ключ до тривалої стабільності лежить у відновленні переговорів щодо рішення про створення двох держав.

Папа Римський. “Війна на Святій Землі мене лякає. Як ці народи закінчать цю історію? ” – майже через місяць після початку конфлікту заявив Папа Римський Франциск. Він вважає, що обидва народи повинні жити в мирі, в окремих державах, а Єрусалим повинен перебувати під опікою ООН. 

За його словами, ескалація “означала б кінець багатьох речей і багатьох життів”.